Vitality notes

Я не Ñ” особливим прихильником відео ігор. Ð’ дитинстві в мене була кітайська ігрова приставка (піратська копія Atari 2600), в якій було вбудовано кілька ігор, які переключалися по черзі, шляхом натискання одного тумблера. Джойстики завжди ламались, тому обосливо багато часу прододити за консоллю не доводилося. Згодом у моїх друзів почали в’являтися продвинутіші консолі. Ð’ той час як більшість моїх одноліток бавилися у Dendy чи Sega, я розбирався з радіо-електронікою. Пістійно щось придумував, відшуковував схеми Ñ– паяв. Запах розплавленої каніфолі завжди вирував у моїй кімнаті. Я отримував надзвичайне задоволення створюючи якісь цікаві речі — метало-детектор, переговорний апарат, система сигналізації Ñ– зрештою — радіо-передавач.
Згодом в школі я познайомився з комп’ютером. Це був позакласний урок інформатики, який вів молодий викладач. Він завів всіх у клас Ñ– почав розповідати про комп’ютер, про його будову, команди Ñ– програми. Показав нав Ñ– гру. Це був найелементарнійший прототип гри «Worms». Однокласники швидко втупилися в монітори Ñ– гайда грати Ñ– не звертати уваги на вчителя. Мені ж було не цікаво, ну… спочатку прикольно… а потім набридло Ñ– я хотів чогось цікавішого. Але наступного уроку так Ñ– не було. Викладача забрали у армію а нам сказали щоб чекали до 10 класу, там буде предмет «Інформатика». Тоді був час стрімкого відкривання різноманітних ігрових клубів (залів). І біля мого дому відкрився один. Бував я там часто. Але мене більше цікавили не Sega Mega Drive чи Sony Play Station а старенькі АйБіЕми, Делли чи ХеПешки, які на той час тягали з Німеччини. Коли випадала якась копійка, брав час гри на комп’ютері але ігри приктично не грав, ну хіба що «Цівілізацію». Натомість лазив по компу, родивлявся інтерфейси Ñ– шукав щось цікаве. Але радів я не довго бо оплачений час закінчувався Ñ– я на фоні криків, визгів Ñ– ще якихось звуків, граючих дітей, опустивши голову, йшов додому…

Моєму другові, який жив по сусідству, батьки придбали комп’ютери. От я тоді зачастив до нього в гості. Він грав ігри, а я сидів поруч Ñ– спостерігав. Мені не було цікаво, завжди чекав моменту, коли другові набридне Ñ– ми почнемо запускати якісь програми, щось інсталювати. І от одного разу ми запустили Macromedia Flash 5. Моєму захопленню не було меж! Я не міг собі уявити, що можу створювати анімацію своїми руками, а з «Флешом» це було реально. Але нажаль, то був не мій компутер Ñ– про свої ідеї та бажання я міг хібащо мріяти. Друг все частіше Ñ– більше грав у забавки а я занурювався у відчай…
Оскільки власної електронно-обчислювальної машини у мене не було, доводилось користуватись чужими. Мені страшенно цікаво було відривати нові можливості, які дає комп’ютер. Я передруковував тексти з книжок Ñ– виводив на принтер, досліджував програму для роботи з нотами, вивчав графічний редактор Paint. Знову ж таки, в той час, коли більшість моїх друзів «шпіляли» ДюкНюкема, я малював щось у «пейнті», тоді ж намалював першу свою візитівку.
Після знайомства з Інтернетом, в мене виникло бажання створити якусь власну веб-сторінку. З того часу почався довгий період вивчення html, стоврення різноманітних, примітивних сторінок Ñ– повернення до флеша… Іграшки ж були позбавлені уваги. Зараз я радий що не маю такої пристасті до геймів, адже окрім них Ñ” більше всього іншого цікавішого Ñ– крутішого. І досі не розумію геймерів, які годинами втикають в монітор убиваючи терористів чи крадучи автомобілі. Для мене спостерігати за граючою у гейми людиною рівноцінно спостерігати за людиною яка напорушно дивиться у стінку…в одну точку… Час йде а геймер все дивиться Ñ– дивиться в оту одну точку Ñ– нічого не відбувається. Вірніше відбулося… Закарбування у його мізка насильства, смері Ñ– ще багато чого поганого. Проте, хочу я цього чи ні, гейм-індустрія буде Ñ– надалі розвиватись. І я теж… поза нею.. :)